Мої хвилини...

зимова пора.

тонкою ходою

за снігом прямує мороз.

безслівно,

безстрашно,

немовби й так треба

малює на вікнах свій сон:

зимові картини,

безмежжя світів,

фантазію вітру

і іній,

і сніг...

зимові мережки

в гарячих руках

все тануть,

мов стежка

зникає у снах...

Життя таке...

то кольорово-біле

то сірим сумом огорта..

а то бува коричнево - "красиве"

і фіолетовим то відзирає в нас...

Осінь у Львові приходить неждано

Тихо й нечутно, немовби чужа.

Та, зупинившися лиш на хвилинку,

Ти відчуваєш – осінь у Львові завжди своя…

Тихо замріяно ходить по місту

В сивім серпанку туманів й дощів…

Жовто-багряним вмиваються листя

Лип і каштанів і львівських беріз…

Стрімко й нечутно легкою ходою

Осінь наводить порядки свої

Потім ж іде кудись вдаль за сестрою

Ми ж кричимо їй услід: гей! постій!

Зиму ми встигнемо ще привітати.

Снігом її милуватися теж.

Ти ж нам дозволь із тобою зостатись

Ще хоч на мить, на хвилину на день…

Я замотана в тисячі шалей

Я закрита на сотні замків

Серце тоне чомусь у печалі

А вуста все шепочуть: не вір

Я приходжу додому – не хочу

Я виходжу із дому надвір

За вікном знову осінь журкоче

І дощеві всміхається з  тим

Попри мене проходять дороги

Попри мене проходить життя

Я ж стою знов і знов на порозі

На який я вернулась сама

І так хочу піти край за очі

І так хочу – та чогось нема

І на серці пустіють тривоги

На губах – тільки пил і журба…

І приходжу я знов до порогу

Вікна знову відкрию навстіж

Я збираюсь піти у дорогу

За якою сховався весь світ…

і плаче душа

і щебече

безлико-червоною стрічкою

а я повторяю лелече:

курли-ку-курли,

де ви,

зрештою....

і квіти зривають пелюсткове

люблю

не люблю

безкінечністю..

а осінь дощем

в плечі стукає

запрошує в вічність

за чашкою....

і чаю не хочеться

пасмурно

і кава стоїть філіжанково

в душі ж так

пригнічено-зламано

відгукує віра

у чеснощі...

і хочеться взяти

відрядження

у час

де дитинство - сьогоднішнє

де світ не буває у чорному

а сльози зникають у посмішці...